Преподобний Максим Грек

Але й католицьке трактування Христового вчення не знаходить відгуку в його душі. У 1504 році він відправляється на Афон, де повертається до православ’я і приймає постриг у грецькому Ватопедському монастирі під ім’ям Максима.
У 1518 році, за запитом великого московського князя Василя III, Максим приїжджає до Москви в якості перекладача. Тут він поселяється в Чудовому монастирі в Кремлі і займається перекладами Тлумачного Апостола і Тлумачної Псалтиря. Перший час він не володів слов’янською мовою, і тому на допомогу йому було додано перекладачі Посольського наказу Дмитро Герасимов і Власій. Святий Максим перекладав тексти з грецької на латину усно, а потім вже його російські помічники робили письмові переклади з латини на слов’янську мову.
На початку 20-х років Максим закінчує доручену йому роботу і просить дозволу повернутися на Афон. Проте дозволу не було дано, але йому доручають нові переклади і виправлення інших книг. У ці ж роки він зближується з Вассіаном Патрікеевим і активно бере участь у внутрішньоцерковній та внутрішньополітичній полеміці між “нестяжателямі” і “іосіфлянамі”.
У 1525 році, звинувачений у єресі і навіть зраду, Максим Грек був засуджений і ув’язнений в Іосифо-Волоколамському монастирі, де знаходився у важких умовах при повній забороні на літературну діяльність.
У принципі, більшість звинувачень були несправедливі. “Зрада” зводилася до того, що Максим Грек спілкувався в Москві з турецьким послом. “Єретичні” фрази, знайдені в деяких перекладених ним текстах, теж були цілком зрозумілі. З одного боку, Максим ще не опанував повною мірою слов `янською мовою, від чого виникали різні непорозуміння. З іншого боку, він, вихований у дусі традиційного візантійського (грецького) православ’я, виявив у слов’янських книгах багато невідповідності візантійської ортодоксії. Отже, і російське православне віровчення, в результаті багатовікового самостійного розвитку, до XVI століття вже істотно відрізнялося від грецького. Спроби ж Максима Грека ліквідувати ці невідповідності були сприйняті Російською Церквою і російськими світською владою, як замах на православні догмати і на незалежність Росії. Між іншим, у цьому полягала й одна з причин небажання випускати Максима з Росії, – він занадто багато дізнався. Отже, влада побоювалася, що, повернувшись на Афон, Максим Грек міг вплинути на формування негативного ставлення до Росії в усьому православному світі.
До речі, будь-які зміни в усталених канонах богослужіння взагалі на Русі тяжко сприймалися . Лише у XVII столітті, за патріарха Никона, слов’янські книги будуть приведені у відповідність з грецькими. Але це знову обернеться трагедією, тепер вже загальноросійською – розколом Російської Церкви.
У 1531 році Максим Грек був засуджений вдруге, цього разу разом з Вассіаном Патрікеєвим, причому до старих звинувачень додалися звинувачення в чаклунстві і чорнокнижництва, а також у некористолюбстві і непошані російських монахів-чудотворців, чиї обителі володіли землями. По суті справи, лише звинувачення в “некористолюбстві” мало під собою грунт – Максим Грек і справді говорив і писав про користь “нестяжання”. Його ж співпраця з Вассіаном Патрікеєвим послужила для “іосіфлянского” керівництва Церкви і, перш за все, для митрополита Даниїла, зайвим доказом “вини” прп. Максима Грека.
Церковний суд визнав його винним за всіма пунктами, але умови покарання пом’якшили, – він був переведений у Тверській Отроч монастир. У 40-і роки, після скинення митрополита Даниїла, Максиму Греку навіть повернули частину його архіву, конфіскованого ще при першому арешті, і він приступив до складання зібрання своїх творів.
У 1547-1548 рр.., При новому государі Івані IV, після багаторазового заступництва вселенських патріархів (Александрійського і Константинопольського) і, мабуть, нових радників царя, Максима Грека перевели в Троїце-Сергіїв монастир. Однак остаточного свого звільнення він так і не домігся.
Творча спадщина Максима Грека більш ніж широка – сьогодні відомо більше 150 його творів. Перш за все, Максим Грек прославився як перекладач. Він здійснив нові переклади Тлумачної Псалтиря, Тлумачного Апостола, окремих книг Святого Письма і тлумачення на них. З святоотцівської літератури – окремі праці Іоанна Златоустого, Василія Великого, Григорія Богослова. Крім того, – фрагменти з візантійської енциклопедії X століття Лексикону “Свиди”.
Як самостійний православний мислитель, Максим Грек є автором великої кількості різних творів. Але, на жаль, його творчість ще чекає свого докладного дослідження. Лише в минулому столітті в Казані двічі виходило тритомне зібрання його творів, проте, воно не відповідає сучасним науковим вимогам. В останні ж роки видані тільки окремі твори Максима Грека.
На відміну від більшості своїх російських сучасників, Максим Грек отримав систематичну філософську, богословську і філологічну освіту. Знання мов дозволило йому читати в оригіналах праці античних філософів, з яких він найбільше шанував Платона, Сократа і Аристотеля. З святоотцівської літератури він зазначав твори Аврелія Августина і, особливо, Іоанна Дамаскіна, якого називав “Дамаскове сонце”.
Звичайно ж, рівень і глибина знань, широта кругозору, систематичність мислення високо піднімали Максима Грека в очі оточуючих. Тому він користувався великим авторитетом при вирішенні різних релігійно-філософських питань.
Взагалі, Максим Грек високо оцінював значення філософії: “Філософія без применшення є річ вельми шанована і воістину божественна …”. Проте, слідуючи давній святоотцівської традиції, він підкреслював двоїсту природу філософії. Преподобний Максим Грек поділяє філософію на “внутрішню” і “зовнішню”.
Перша безпосередньо пов’язана з православним богослов’ям, друга – це західноєвропейська католицька схоластика, а також світська, найчастіше язичницька мудрість. І якщо “внутрішню” філософію, яка веде до пізнання Бога, Максим Грек визнає повністю, то “зовнішня” філософія, на його думку, може використовуватися лише в обмежених межах. Адже, на його переконання, католики-схоласти, “філософією суєтного приваблення прикрість ви робите”, християнське богослов’я “підганяють до арістотелівського вчення” і, тим самим, “відходять від божественного закону”. Отже, “зовнішня” філософія придатна лише до “вироблення правильної мови” і “виправлення мислення”.
“Внутрішня” ж філософія “цнотливість і мудрість, і лагідність вихваляє, і всяке інше добре прикраса вдачі як закон вважає, і порядок у суспільстві найкращий встановлює, і, в цілому говорячи, всяку чесноту і благодать у цьому житті запроваджує”. Людина, що опанувала мудрістю “внутрішньої” філософії стає прикладом для інших: “З такими личить спілкуватися і нам постійно, як істини і благочестя наставниками, від них збираючи найкраще і те, що сприяє нашому благочестю”. Більш того, роль справжнього мудреця-філософа настільки висока в суспільстві, що Максим Грек писав: “Більш мені представляється в цьому житті творить благо філософ чоловік, ніж цар справедливий”.
Цілком природно, що найважливіший світоглядний питання, що хвилювало Максима Грека, випливав з християнського віровчення – як спастися? Що потрібно зробити людині в земному житті, щоб заслужити посмертного спасіння і вічного життя?
У своїх відповідях на це питання святий Максим Грек цілком традиційний. Сенс людського життя він бачив у тому, щоб кожна людина повинна всіляко захищати себе від спокус, зміцнювати волю і розум, розвивати свої моральні достоїнства. Символ цілісності людини – її серце, в яке Господь закладає етичні закони. Саме моральні зусилля дозволяють “думці від плоті обуздать”, тобто перемогти “плотські спокуси”. Моральна чистота безпосередньо пов’язана з “чистотою розуму”, адже саме “розум”, на переконання Максима Грека, є “керманичем душі”, і допомагає душі уникати “спокуси” “суєтним мудруванням плотолюбців”.
Чистота серця і розуму дозволяють людині пізнати євангельську любов, яка “понад усе”. Ідея любові посідає найважливіше місце у світорозумінні Максима Грека. Він неодноразово говорить про те, що найголовніше для людини – це мати “дарований Богом дар досконалої любові до Всевишнього і до своїх ближніх, з якою з’єднана Богом прикрашена і Богом створена милість до всіх потребують милості і допомоги”. В одному з послань він писав: “І я ж усіма силами і всією душею … любові забажав …”
Як видно, у своїх головних релігійно-філософських установках Максим Грек був близький до “нестяжателів”. Близькими виявилися їх розуміння і самого “нестяжанія” – Максим неодноразово писав про те, що монастирі не повинні володіти власністю, бо володіння багатством заважає ченцям уникати мирської суєти і, тим самим, виконувати свій чернечий подвиг. Інакше кажучи, у трактуванні Максима Грека, “нестяжаніе” – це обов’язкова умова справжнього служіння Господу. Кілька разів у своїх творах він повторює слова апостола Павла про те, що “корінь всього зла грошолюбство …”.
Дотримання істинності православного віровчення – це взагалі одна з головних тем прп. Максима Грека. Саме тому багато місце в його творчості займають праці, спрямовані проти латинян, схоластичної філософії, астрології і т.д. Одна з робіт – “Про фортуну” – присвячена критиці протестантського і гуманістичного розуміння поняття “доля”. Прихильник повної зумовленості буття, спочатку влаштованого Божим Промислом, він різко виступає проти можливостей “вгадати” долю, і вже тим більше – проти спроб змінювати її з власної волі. У цьому відношенні святий Максим Грек проявляє себе щирим послідовником візантійської ортодоксії. Багаторазово він писав і про шкідливість “латинської віри”.
Візантійський виховання преподобного Максима Грека позначилося і на його розуміння взаємовідносин світської і духовної влади. В основі цих взаємин лежала ідея соціальної гармонії, “богообраного подружжя” Церкви і світської влади. Особливу увагу він приділяв ролі государя.
У посланнях, написаних Івану IV, Максим Грек малює образ “царя істинна”, який “правдою і Благозаконієм” влаштовує справедливий порядок в державі, досягаючи гармонії інтересів різних соціальних верств суспільства. Цар, сам повністю пройнятий християнською любов’ю, повинен також любовно управляти своїми підданими, але обов’язково з допомогою “добрих радників”. Роль “добрих радників” обмовлялася спеціально, бо, розуміючи грішну природу людини, Максим Грек вважав, що без таких государ може опинитися у владі пристрастей. Причому самі ці “добрі радники” в духовному сенсі стоять навіть вище царя. Святий Максим Грек писав: “Більш мені представляється в цьому житті творить благо філософ чоловік, ніж цар справедливий”.
Головним завданням преподобний Максим вважає обов’язок государя приборкувати самого себе від пристрастей і гріховних помислів – навіть слово “самодержець” він трактує, як уміння царя тримати себе у руках. А з гріховних пристрастей святий Максим Грек виділяє три – “сластолюбство, славолюбство і грошолюбство”. Причому, знову, у відповідності зі словами апостола Павла, Максим пише, що саме “грошолюбство” є головний порок: “Аще всім убо злим корінь грошолюбство галузь люта …”
Звичайно ж, рівень і глибина знань, широта кругозору, систематичність мислення високо піднімали Максима Грека в очах оточуючих. Вже за життя він, перебуваючи в ув’язненні, шанувався багатьма як незаперечний авторитет у вирішенні багатьох богословських питань. Багато ідей Максима виявилися близькі російським мислителям, а вчення Максима Грека справила великий вплив на розвиток релігійно-філософської думки Росії. Про нього писав Андрій Курбський, Артемій Троїцький, до нього за порадою приїжджав Іван Грозний.
Однак Максим залишався греком, прихильником єдиної Церкви і тому нерідко він виступав не в інтересах російської держави. Так, він критично ставився до незалежності (автокефальності) Російської Церкви і не міг визнати того факту, що російські митрополити перестали запитувати санкцію на своє поставлення у константинопольського патріарха. Одне із звинувачень, яке було пред’явлено Максиму було записано, що він не визнавав святості багатьох вже канонізованих російських святих – святителів Петра, Олексія, Іони, преподобних Сергія, Варлаама, Кирила, Пафнутія, – за те, що вони “тримали волості, села, людей , збирали мита та оброки, мали багатства “і тому” їм не можна бути чудотворцями “.
Не визнав преподобний Максим і того, що в середині XVI століття Росію стали іменувати “Третім Римом”. Для Максима Константинополь, незважаючи на розорення турками, залишався єдиною столицею істинного православ’я. І навіть прославляючи “всеіменітую Москву”, він не може визнати за нею особливої святості, тим більше іменування її “Новим Єрусалимом”, бо святий Єрусалим – це одне місто на землі. При цьому він заперечує надмірне вихваляння, що приводить до втрати блага: “… Яко ж паче гідності почитати якогось або людину або град або країну, досаду паче, а не слави ні похвалу докладає”. Більш того, він всіляко намагався спонукати російського великого князя до того, щоб повернути Візантії колишню могутність, переконуючи його звільнити землі “новаго Риму, тяжце схвильований від безбожних агарян”.
Цілком можливо, саме через цих поглядів офіційна Церква досить довгий час зберігала до пам’яті Максима Грека дуже обережне ставлення. А в той же час, його ідеї, та й сама постать опального мудреця стали дуже популярні в старообрядницької середовищі, в якій постійно переписували його твори.
Преподобний Максим Грек канонізований Російською Православною Церквою в 1988 р. День пам’яті: 21 січня (2 лютого).